Читать онлайн книгу "Заручники містерії та абсурду"

Заручники мiстерii та абсурду
Ярослав Трiнчук


Чи впевненi ми, що здатнi керувати власною свiдомiстю? Гарантii нема нi в кого… Вiйна в Афганiстанi. Молодий льотчик отримуе завдання розбомбити об’ект. Побачивши, що це звичайне село, вiн скинув бомби на гори. Олександр (льотчик) знае, що за це буде покараний. «Покарання» несподiване – льотчика вiдправляють на курорт. В Радянському Союзi розроблялася методика психотронного впливу на людину. Цебто, з людини висмикували свiдомiсть. На курортi Олександр знайомиться з привабливою лiкаркою. Вiн i не пiдозрюе, що став «пiддослiдним крiликом». Несподiванка друга – у психлiкарнi пiлота лiкуе та ж особа, яка спробувала скалiчити його свiдомiсть.





Ярослав Трiнчук

Заручники мiстерii та абсурду





КВАРТЕТ


Олександр набрав швидкiсть, потягнув до себе ручку i повернув ii трiшки вправо. Лiтак лiг на крило i слухняно ввiйшов у вiраж. Стрiлка варiометра завмерла на мiсцi, а лiтак почав виписувати коло над горизонтом. Зробивши поворот на триста шiстдесят градусiв, пiлот вiдчув легкий струс. Вiн потрапив у турбулентний струмiнь власноi машини. Це вищий пiлотажний клас. Вирiвнявши лiтак, Олександр потягнув ручку на себе i взяв вертикаль. Земля позаду стала дибки; ще трiшки – i вона слухняно описуе над головою коло. Ручку вiд себе – горизонт стае на мiсце, а земля лягае пiд крило i бiжить назустрiч. Молодому пiлотовi вiд захвату сперло дихання – сьогоднi вiн ще раз продемонстрував свiй «почерк».

– Вражий син, – говорить з захопленням командир ескадрильi, спостерiгаючи за польотом учня. – Граеться з небом як з коханкою. І це на важкому Су-17.

Вiн пiде назустрiч Олександровi, коли той вiртуозно посадить лiтак i уже стримано скаже:

– Молодчина. Молодчина, чорт забери. Чиста робота.

– Дякую, – льотчик трохи збентежився. Зараз вiн почувае себе як пiсля першого поцiлунку. – Знаете, менi це страшно подобаеться, – говорить якось винувато i дивиться у небо – а в поглядi здивування: невже я й справдi лiтаю там? Потiм глянув на командира i трiшки похвастався. Так, по дитячому. – Вiдчуваю у собi таку силу, – i стиснув кулаки. – Таку силу, що здатен гори перевернути.

Дивний цей Олександр, подумав командир. Коли у небi, то носиться там, як сам Сатана, коли ж розмовляеш з ним, то вiн сором’язливий, як дiвчина. А вголос сказав:

– Небо – стихiя. Материк особливий… І для особливих.

– Здаеться, я починаю у це вiрити.

– То й добре, але вiрити мало. Треба розумiти. – Командир обняв свого пiдлеглого за плечi, чого не дозволяв собi нiколи, i вони пiшли до медичного пункту.

Усi показники в нормi. Здоров’я – хоч у космос вiдправляй, про що, не без задоволення, доповiв полковий терапевт.

Вони прямували алеею. Командир i пiдлеглий, учитель i учень. Капiтан Олександр Миколайович Коломiець та майор Ростислав Модестович Нечай. Обох переповнювала якась незрозумiла радiсть. Сине небо, зелене шатро каштанiв, квiтковий килим i – iхня тиха розмова. Так. Нi про що.

Згодом учитель сказав:

– До нас центр прислав артистiв.

– Я не люблю артистiв, – признався учень. – Вони намагаються зруйнувати мою уяву про свiт.

– На цей раз приiхали справжнi. Як менi вiдрекомендували, гарний квартет. Виконують класику.

– Тодi iнша справа. Хоча зараз я з задоволенням пiрнув би у море.

– Потерпи трохи. На море поiдемо разом.

– Коли? – зрадiв Олександр.

– Та, може, уже через тиждень.

– Гоп-га! – затанцював льотчик. – Море, гори, – це прекрасно.

– А я люблю степ. Наш украiнський степ. З могилами, з балками, зарослими глодом i шипшиною, з жайворонками.

– Я теж люблю степ, та признаюся вам, що найбiльшу насолоду отримую, коли у небi. Коли вiдчуваю могуття моторiв.

Ростислав Модестович помовчав, а потiм тихо:

– Таке i я спочатку вiдчував. Бiльше – коли я сiдав у свого Су, то порiвнював його могутнiсть з могутнiстю армiй Цезаря, Олександра Македонського, Наполеона. Та у моiй однiй руцi було сили бiльше, нiж у всiх цих армiй разом взятих. А одним натиском пальця я мiг зробити руйнування, яке перевершило б руйнування, що вони зробили усi разом. Тому, дорогий Олександре, за гулом моторiв я чую iнше: потворний свист бомб. І навiть вiдчуваю запах смертi.

– Я над цим не думав. Свист бомб чув хiба що по телевiзору. Враження неприемне, але коли ти розлiгся на диванi, то розумiеш – усе це не бiльше, як споглядання.

– Чуже горе – чуже.

– Так. І нiчого ми не змiнимо.

– Ну… у мене думка iнша. Людина вiдповiдае за все, що дiеться на свiтi.

– І що, я винен, що десь там умирае з голоду якийсь африканець?

– Винен.

– Ростиславе Модестовичу, ви мене дивуете.

– Добре, коли людина ще вмiе дивуватись.

– Ви, бува, не спiлкуетесь з дисидентами, з тими вiдщепенцями.

– Серед льотчикiв iх нема. Хоча, менi довелося порозмовляти з одним, як ти кажеш, «вiдщепенцем». Дуже розумна людина. Правда, тодi вiн ще не був «вiдщепенцем».

– Хто це такий?

– Академiк Андрiй Сахаров.

Олександр зупинився.

– Той, хто водневу бомбу…

– Той.

Тепер вони мовчали. Ішли повiльно i мовчали. Згодом Олександр сказав:

– Чоловiк повинен робити щось значне. Я обрав – лiтати.

– Свiт нинi, синку, дуже складний. Не виключено, що скоро тобi доведеться робити «щось значне», як ти кажеш, але воно тобi радостi не принесе.

– Що ви маете на увазi?

– Що тобi доведеться скидати бомби.

– Ви мене вчили захищати Батькiвщину. Надiюся, iх свист бентежити мене не буде.

– Олександре, свист бомб бентежить… Уже тому, що iх скидати доводиться на голови невинних.

– Але ж…

– Полiтики говорять, що то вороги… Та ми знаемо, що воно не так.

– Це ж злочин…

– Шкода, та полiтики тим не переймаються. – Вiн знову зупинився. Подивився учневi в вiчi i тихо сказав: – Менi здаеться, що людство зовсiм здичавiло.

Олександр витримав погляд i твердо вiдповiв:

– Я не буду задумуватися над проблемами людства. Для того е фахiвцi. Я виконую певну функцiю, i, що iнтересно, це менi подобаеться. Здаеться, я повторюю вашi слова?

– Останнiм часом у мене виникають сумнiви. Те, що ми напали на Афганiстан, е великою помилкою. – Помовчав трохи, а потiм зi злiстю додав: – Вони, гади, своiх дiтей туди не посилають.

Спочатку Олександр нiби не почув. А потiм зробив вигляд, що вiн сприйняв це як жарт.

– У вас сумнiви?! Ростиславе Модестовичу, ви мене здивували.

– Я навчив тебе лiтати. У всякому разi, я так думаю. Але воно не зовсiм те. Тепер я точно знаю, що навчив тебе убивати. Що ти й робитимеш скоро. І з задоволенням. – Ростислав Модестович говорив тихо. Пiдкреслено тихо.

Олександр зупинився. В його очах написалося здивування.

– Я нiколи не думав про таке.

– Про моi сумнiви ти повинен донести у КГБ… І мене вiдправлять у вiдставку. Здаеться, я втомився вже.

– Ростиславе Модестовичу, ви мене образили.

– Олександре. Ти повинен донести. Ти професiонал i розумiеш, що таке офiцерська честь.

– Товаришу майоре, у мене е свiй власний кодекс честi. А вiн забороняе зраджувати учителя i друга. Навiть якщо заради цього менi довелося б пожертвувати власною свободою або власним життям.

– Не говори так, Олександре. Людина здебiльшого говорить щиро, але поступае – вiдповiдно до конкретноi ситуацii. Ти не знаеш, у якiй ситуацii можеш опинитися завтра.

– Ростиславе Модестовичу, не сумнiвайтесь у менi.

– Якби я в тобi сумнiвався, то не розмовляв би зараз з тобою. Але запам’ятай: за гарними словами не завжди гарнi вчинки, – майор поклав руку учневi на плече, усмiхнувся i сказав: – Пообiдаемо сьогоднi разом.

– З задоволенням. Тiльки прошу вас: бiльше не говорiмо про…

– Як скажеш… Тiльки йдемо не до нашоi iдальнi, поiдемо до ресторану. У нас е звiльнення до 23 години.

– Прекрасно.

– Я тобi пiдготував сюрприз.

– Ростиславе Модестовичу, ви мене розбещуете. Недавно я отримав од вас подарунок, сьогоднi готуете сюрприз. Це не даремне.

– Маеш рацiю. Це не даремне.

– Чим я розплачуся з вами?

– Тим, що вважатимеш себе боржником.

– Людина вiчний боржник. Але бути у боргу перед вами – то велика честь.

– Запам’ятай нашу розмову.

– Я не тiльки цю запам’ятаю. Усi нашi розмови були змiстовними.

Вони вийшли за територiю аеродрому. Перед iхнiми очима розлiгся безкрайнiй степ. Обрiй ген як далеко.

Майор побачив авто, що мчалося по шосе до аеродрому.

– Он машина. Зупини ii.

Олександр махнув рукою i машина пiд’iхала.

Чоловiки сiли i скоро були уже в мiстечку.

Ресторан охайний, чистий, столики накритi бiлими скатертинами, людей мало. Справа вiд входу столик на шiсть персон.

Офiцiант з’явився як з-пiд землi.

– Якi вашi розпорядження, Ростиславе Модестовичу? – спитав ввiчливо.

– Накривай стiл i запрошуй гостей.

Офiцiант вiдчинив дверi, i через мить з кiмнати до залу увiйшли чотири дiвчини.

Ростислав Модестович пiдiйшов до них, привiтався i вiдрекомендував друга:

– Олександр Коломiець, льотчик.

Дiвчата подали руки i, з зацiкавленням розглядаючи його, назвалися.

– Ольга.

– Свiтлана.

– Марiя.

– Тетяна.

– Готовий квартет, – пожартував Олександр.

Дiвчата засмiялися, а майор сказав:

– Олександре, це i е столичний квартет.

– Так?!

– І сьогоднi ми послухаемо гарну музику.

Олександр збентежився. Вiн не любив артистiв, але до високого мистецтва ставився з пiететом. Спочатку подумав, що командир жартуе, як то бувало не раз – дiвчата ж бо молодi дуже. Та майор сказав:

– Ольга – перша скрипка, Свiтлана – друга, Марiя – альт, Тетяна – вiолончель.

– Я б не повiрив. Ви схожi скорiше на студентiв нiж на музикантiв, котрi виконують класику.

– Прошу сiдати, – запросив Ростислав Модестович, i дiвчата сiли.

Офiцiант уточнив замовлення. Згодом принiс шампанське i закуски. Олександр придивлявся крадькома до артисток. Дiвчата як дiвчата. Трохи худi, простi зачiски, одягненi бiльше нiж скромно. Одна Тетяна видiлялася. Повненька, кофточка акуратно окреслюе груди. Подумав, що вона навмисне одягнула ii затiсну, аби пiдкреслити своi принади. Якщо дiвчина i справдi зробила так, то вийшло у неi грамотно. Вони, бестii, умiють звабити бiдного чоловiка. Але вiн не ликом шитий. Школу таку уже пройшов. Хоча… все одно приемно.

Дiвчата пригубили вино, сказали, що воно добре, але пити не стали.

– З вином ми хiба що повечеряемо. Але уже пiсля концерту, – сказала Тетяна.

– І що гратимете? – спитав Олександр.

– Твори Бетховена, – вiдповiла Марiя. – Ви знаете, що воно таке? – i прищурила лукаво очi.

– Та-та-та-та, – проспiвав Олександр першi такти П’ятоi симфонii. – Оце i все, що я знаю про Бетховена, – i так само прищурив очi.

– Дуже багато, – пiдсумувала Тетяна.

Дiвчата засмiялися.

– Ще знаю, що вiн чи то недобачав, чи недочував.

– О! Так у вас прямо таки енциклопедичнi пiзнання, – сказала серйозно Марiя.

– І мав скверний характер. – Олександровi захотiлося раптом нав’язати дiвчатам отаку жартiвливу гру, i дiвчата прийняли.

– Особливо коли з’iдав такий обiд, який нам подали тут, – зауважила Тетяна.

– Дiвчатка, – Ростислав Модестович на знак визнання провини склав на грудях руки, – я компенсую недолiки страв цього ресторану – вони однаковi вiд Курил до Мурманська, бо рецепти складають у Москвi – вечеряти будемо у мене. Гарантую вишуканий смак.

– Ви ще й готувати вмiете?! – перелякалась Ольга, i всi знову засмiялись.

– Признаюся, – Ростислав Модестович опустив очi i сказав це так нiби нашкодив десь щось, – Умiю. Та вечерю готуватиму не я. Це зробить моя дружина.

– Розмова стае змiстовнiшою, – Таня поклала виделку на тарiлку, – то, може, не станемо доiдати тут?

– Доiмо. Інакше грати не зможемо. – Ольга серйозно взялася за страву.

– Тодi льотчики вважатимуть нас слабкими, – додала Марiя.

– І не гарними, – посмiхнулася Таня.

– Хто так подумае, той стане моiм ворогом! – патетично вигукнув Олександр, а дiвчата глянули одна на одну i схвально кивнули.

Так, жартуючи, вони i не замiтили, як пройшов час. Отямився майор, побачивши у дверях старшину.

– Ну, дорогi музиканти, – сказав, – карету подано. Їдемо до клубу, у вас ще е час для репетицii.

Вони сiли у чистенький – Таня на це звернула увагу – автобус i поiхали до вiйськового клубу.

Попрощавшись з дiвчатами, Олександр покликав до себе старшину.

– Поiдь у селище, – сказав, – i достань менi чотири гарних букети квiтiв.

– Зроблю, – козирнув старшина.

– Тiльки щоб обманув не бiльше як на п’ять рублiв.

– Хе-хе-хе. Ви жартун, товаришу капiтан.

– Іди, iди. Нiби я тебе, пройдисвiта, не знаю.

– Слухаю.

Коли по-правдi, то Олександр чи не вперше в життi чекав вечора з нетерпiнням. Як закоханий юнак. А коли ввечерi дiвчата вийшли на сцену, вiн iх не впiзнав. Їхня повiльна урочиста, багатозначна хода, довгi сукнi кольору спiлоi вишнi; строгi, без лишнiх прикрас, але дорогi i добре скроенi – на цьому вiн трохи розумiвся – справляли таки враження. Повiльно – як на трон – вони сiли на стiльцi, i ведуча пiсля того, як представила артистiв об’явила:

– Бетховен. Квартет номер десять ми-бемоль-мажор.

Олександр ставився до музики якось зверхньо. І не тiльки до музики. До лiтератури, малярства, архiтектури. Вiн вважав, що архiтектор, який не враховуе простiр i ландшафт – а цього не враховував нiхто з архiтекторiв вiд Курил до Мурманська – е ворог усього живого. Вiн вважав, що не можна писати про те, що у життi, бо в життi змiстовнiше, був переконаний: не може бути нiчого кращого як погляд на землю згори. Жоден художник не здатен зобразити землю так, як вiн ii бачить з неба. «Якщо у картинi присутня внутрiшня енергiя, талант, експресiя, фiлософiя, радiсть чи горе, то зверху я спостерiгаю за творiнням Самого Бога, – сказав друговi пiсля вiдвiдин однiеi виставки. – Для мене краса, внутрiшня енергiя, фiлософiя i, якщо хочете, радiсть i горе – це форма лiтака. Лiтак – ось генiальний витвiр мистецтва. І злiтае вiн тiльки тому, що прекрасний». Так, Олександр не любив лiтературу, музику й малярство. І не приховував цього. Але те, що вiн почув сьогоднi, вражало. Бiльше – перевернуло щось всерединi, змусило свiдомiсть збунтуватися i усвiдомити: досi вiн нiчого не зрозумiв. Нiчого, окрiм цифр, формул, приборiв. Та ще вмiв добре керувати машинами. А цi дiвчата нав’язують щось таке, що зрозумiти важко i вiд чого вiдмовитися трудно. Спочатку йому здалося, що композитор, який написав так, мав бути дуже самiтнiм. Один на весь усесвiт. Один зi своiм розумiнням створеного, один, хто розгадав велику таемницю i прагне подiлитися з ближнiм, а ближнiй над ним насмiхаеться. Навiть знущаеться… Олександр розумiе, що музика гарна, також розумiе, що у нiй не тiльки радiсть – вона ще переповнена болем, невимовною тугою i просвiтленням, та несе в собi якусь незрозумiлу надiю. Вiн уже шкодував, що пiшов на концерт, водночас був щасливим, хоча таким самотнiм як сьогоднi досi не вiдчував себе. Дарма що вiн тисячами ниток прив’язаний до цiеi землi, до сотень людей, до якоiсь незрозумiлоi функцii; дарма, що всi його дii, думки, вчинки, навiть рухи не е самостiйними, а дiйства, якi виконуються з його допомогою, е не тiльки незрозумiлим, а, здаеться, навiть безглуздим, вiн розумiв себе у масi, у натовпi. Сьогоднi вiдчув себе самiтником. І здивувався. А музика несподiвано вiдкрила йому таемницю. Таемницю, про iснування якоi вiн i не здогадувався. Виявляеться, iснуе iнший, незнаний досi i якийсь незбагненно дивний свiт. Очевидно, свiт складний, проте, його знають i розумiють отi дiвчиська, що так натхненно грають на якихось дерев’янках. Йому важко збагнути, що таке скрипка, що таке вiолончель, але вони розтерзали йому душу. Швидше б у небо…

Оплески вивели його з задуми. Оглянувся, а навколо щасливi усмiхненi обличчя товаришiв. Вiн посмiхнувся теж, спiймав погляд вiолончелiстки Тетяни i йому стало легко, легко…

Потiм усе стихло i пiсля невеликоi паузи ведуча об’явила квартет одинадцятий фа-мiнор Бетховена.

А це уже щось зовсiм iнше.

Болiсна тривога, вiдчайдушний протест, запекла воля до подолання вироку примхливоi долi, далекий вiдгомiн утраченоi надii на щастя i люта жага самоствердження. Вiн таке вiдчувае, коли рве лiтаком небо i бере вертикаль. Правда, у лiтаку шалене перевантаження i думати над тим сили нема, тут – розкрiпачення розхристаного почуття, розкiш усвiдомлення волi i незнаний досi щем. Щось так, наче згадав про утрачений рай. Це слово – рай – е дорогим для нього з дитинства. Мати, коли вони бували у Криму, говорила, що це рай земний. Йому так здавалося, коли батько пiдкидав його високо-високо. Було страшно i хотiлося ще. Рай – це коли тобi страшно i радiсно водночас. Пояснити, що з ним робиться зараз, вiн не може. Та й не потрiбно. Йому добре – i цього досить. Вiн жде чогось. Вiн пiдозрiвае, що це щось велике, змiстовне, не знане ним досi.

Раптом думка обпалила мозок – свобода. Вiн нiколи не задумувався над цим словом. Свобода? Ну й що? Вiд кого i вiд чого свобода? Хто ще може мати бiльше свободи за мене, особливо, коли я у небi. Та весь всесвiт мiй! Безвiдносно до того, що там у ньому коiться. Але слово «свобода» пiдказуе, що е щось бiльше. Щось бiльше навiть за життя. Бо життя – це я. Я! Але що я без Неi?

Смички плавали струнами, пальцi творили над ними якийсь незбагненний танок, очi дiвчат свiтилися… любов’ю. Свобода – це любов! Ось що вiн зрозумiв на цьому концертi. Свобода у небi – це розкiш, свобода i кохання – це рай. Хоча, це його припущення. Вiн бо нiчого такого ще не вiдчував. Смички творили свободу, i вiн, здаеться, зрозумiв, для чого музика.

Оплески знову перервали його думки.

– Ну, як? – спитав Ростислав Модестович, коли вони в антрактi вийшли у фойе.

– Знаете, а на мене все це справило враження.

– Музика, чи дiвчата?

– І те, i те. Правда, не можу сказати, що бiльше.

– Талановитi музиканти, талановитi, – зiтхнув Ростислав Модестович. – Шкода, що у нас нема можливостi частiше слухати iх.

– Шкода, – погодився Олександр.

Вони походили трохи, перекинулись словечком-другим з товаришами, послухали кiлька анекдотiв i зайшли до зали.

Через хвилину-другу вийшли музиканти i ведуча об’явила друге вiддiлення концерту. Виконували квартет мi-бемоль-мажор. Дванадцятий.

Найяскравiше враження вiд вiдкриття свiту бувае у дитинствi. Блискавка, дощ, iнiй, пiдснiжник, заець; усе, що побачене, почуте вперше, чого злякався, що визвало захоплення, здивування – усе наповнене чарами, надприродними властивостями, усе викликае подив, iнодi – благоговiння. Сьогоднi такий подив викликали отi дiвчиська. Олександр не думав, що скрипки можуть так полонити. Нiколи. А тут… забув навiть про небо. Раптом його осiнила думка: музика – то свiт, де можна сховатись. Спочатку це його вразило, адже йому не потрiбно ховатися – свiт для нього лояльний. Бiльше – свiт його шануе, поважае, цiнить його талант i дае можливiсть реалiзуватися. А все одно йому хочеться втекти кудись. Тепер вiн переконаний: свiт, де можна сховатись, це – музика. Ота, що звучить сьогоднi. Яку виконують тi незграбнi, безбарвнi приiжджi дiвчата. А вони – отi незграбнi i безбарвнi – мiняють його, першокласного пiлота, мiняють його внутрiшнiй свiт.

Уява Олександра вимальовуе собi легкий прозорий храм. Тут вiтатимуть героiв. Тут живе надiя, тут буде проголошена Істина. Тут спокiй, маестат, вiдкритi серця шляхетних душ. Тут можна зрозумiти велич створеного свiту i сховатися вiд заляпаноi дiйсностi. Про щось таке, здаеться, мрiяв собi у дитинствi. І не сподiвався, що мрii реалiзуються таким чином. Нi, нi, слава i грошi у нього е. Друзi – теж. Але чого ця музика бентежить так? Ось храм вкриваеться прозорою блакиттю, а його гранi окреслюють прямi, як натягнутi струни, золотi лiнii. У глибинi храму стоiть жрець, жертовник, а на жертовнику вiн бачить… себе. Олександр здригнувся i став дивитися на музиканток. Обличчя iхнi серйознi, зосередженi, рухи впевненi, вони насолоджуються гармонiею, i нiби слухають свое виконання з… того свiту. Таке порiвняння здавалося Олександровi кумедним, i вiн посмiхнувся. Трiшки, трiшки. Лише у вусики – i на якусь долю секунди його погляд зустрiвся з поглядом Тетяни.

Пiсля виконання дванадцятого квартету увесь зал встав – льотчики аплодували стоячи.

Дiвчатам довелось грати ще i ще. Пiд гучнi оплески ведуча оголосила, що концерт закiнчився.

Олександр оглянувся, побачив у дверях старшину i жестом покликав до себе.

– Неси квiти, – сказав.

Старшина зник i через хвилинку з’явився з широкою посмiшкою i прекрасними букетами польових квiтiв. Олександр був вражений: букети складенi зi смаком.

– Ти таки пройдисвiт, я не помилився. Дякую.

– Хе-хе-хе, – посмiхнувся старшина. – Ви навiть не здогадуетесь, на що ми здатнi. А для вас, товаришу капiтане, я достану все, що завгодно.

– Я запам’ятаю.

– Добре.

На сцену потягнулася вервечка людей з квiтами – льотчики постаралися на славу. Дiвчата аж розгубилися. Олександр завагався – його букетики ромашок, волошок i ще там щось з поля на перший погляд програвали серед розкiшних кошикiв. Тетяна замiтила розгубленiсть пiлота, а глянувши на квiти, вигукнула:

– Боже! Яка краса! Звiдки ви знаете, що я люблю польовi квiти?

– Здогадався.

– Мушу сказати, що у вас витончений смак.

Олександр почервонiв. Йому ще так не говорили. Хвалили за вiражi, за демонстрацiйнi злети, посадки, але нiхто навiть не здогадувався, що у нього е художнiй смак.

До них пiдiйшов Ростислав Модестович.

– Автобус чекае, – сказав. – Їдемо на вечерю.

Молодi хлопцi занесли до автобуса всi речi музикантiв. Коли дiвчата сiли, майор пропустив вперед Олександра, увiйшов до автобуса i скомандував iхати. Домовилися, що квiти, одяг i сумки вiдвезуть до готелю, а iнструменти залишаться з дiвчатами.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/yaroslav-tr-nchuk/zaruchniki-m-ster-ta-absurdu/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



Если текст книги отсутствует, перейдите по ссылке

Возможные причины отсутствия книги:
1. Книга снята с продаж по просьбе правообладателя
2. Книга ещё не поступила в продажу и пока недоступна для чтения